Возникли вопросы? Контакты

АГРЕСИВНІСТЬ

агресивностьАгресія – це енергія подолання, боротьби, відстоювання своїх прав та інтересів. Ця сила необхідна дитині для того, щоб досягти своєї мети, протистояти перешкодам. Небажаною є не сама по собі агресія, а неприйнятні форми її прояву: звичка кричати, ображати, битися. Тому завданням виховання дитини є не усунення її агресії, а навчання адекватно проявляти свої негативні почуття: гнів, обурення, неприйняття. Саме тому, що дитина не вміє усвідомити й висловити протестні почуття стосовно значущої особи (батька чи вчителя), у неї може виникати «безпредметна агресивність» – розповсюдження почуття злості на слабші та безпечні об'єкти – на дітей, тварин, предмети. Причиною підвищення дратівливості також можуть бути фізичні чи психологічні проблеми дитини, які виснажують її, підвищують збудженість та імпульсивність.

Чим можуть допомогти батьки

  1. Не сваріть дитину за те, що вона посміла гніватися на Вас. Навпаки, поставтеся до її обурення з розумінням й повагою: допоможіть їй усвідомити і сформулювати свої претензії до Вас.
  2. Тільки тоді, коли емоції вщухнуть, розкажіть дитині про те, як Ви переживали, коли вона виявляла свій гнів. Знайдіть разом із нею вдалу форму висловлювання претензій.
  3. Поспостерігайте за собою. Дуже часто ми самі придушуємо своє роздратування, терпимо його доти, доки воно не вибухне, як вулкан, яким уже не можна керувати. Набагато легше й корисніше вчасно помітити своє незадоволення і проявити його так, щоб не принизити дитину, не звинуватити, а просто виявити своє незадово­лення.
  4. Учіть дитину розуміти себе та інших. Якщо дитина навчиться усвідомлювати свої почуття й почуття інших, вона зможе свідомо оби­рати мирні форми боротьби і захисту.

Чим може допомогти психолог

  • Визначити основні причини агресивної поведінки дитини.
  • Розробити такі ігри, у яких дитина зможе не просто виявити свій гнів, а експериментувати з формами його прояву.
  • Допомогти дитині через фу навчитися розуміти свої та чужі негативні переживання.
  • Разом із батьками знайти можливість оптимізації виховного впливу на дитину в сім'ї.

 

ТРИВОЖНІСТЬ

Дитячі страхи є нормальною реакцією дитини, яка усвідомлює недостатність своїх можливостей. У міру розвитку умінь дитини одні страхи зникають, а інші з'являються, бо дитина усвідомлює нові небезпеки. Відсутність страхів не є показником благополуччя. Здорова дитина – та, яка не боїться боятися. Шкідливими страхами є ті, що обмежують розвиток можливостей дитини (вона не пробує досягти того, чого хоче) або підривають її здоров'я – погіршують сон, знижують апетит, псують настрій, виводять із рівноваги. Такі страхи потребують спеціальної уваги батьків та психологів.

 

Чим можуть допомогти батьки

  1. Оскільки «нездорові страхи» характеризуються тим, що діти «бояться боятися», то насамперед допоможіть дитині спокійно сприймати сам факт наявності страхів. Якщо вона вирішить, що боятися – це неприпустимо погано чи соромно, вона уникатиме страшних ситуацій і ніколи не зможе навчитися долати їх.
  2. Не лякайтеся страхів своєї дитини, не намагайтеся відвертати її увагу від спогадів про страшний сон чи страшну фантазію. Якщо ми відганяємо страх – він переслідує нас і атакує тоді, коли ми найменше захищені від нього.
  3. Допоможіть своїй дитині зустрітись із її страхом у безпечній атмосфері: коли ви поруч, коли вона почувається спроможною протистояти страху. Нехай вона розповість чи намалює вам те, що її лякає, і отримає від вас розуміння й підтримку.
  4. Необхідно, щоб дитина зрозуміла, що боятися не соромно, що всі (і ви також) чогось боялися, нехай вона повірить у те, що теж зможе опанувати свій страх.
  5. Нехай вас не бентежать невдалі спроби вашої дитини подолати свій страх. Хваліть її за незначні досягнення, відзначайте найменший прогрес: «Страх став трохи меншим. Отже, ти його поступово долаєш».

Чим може допомогти психолог

  • Визначити особистісні причини надмірної тривожності дитини.
  • Сформувати в дитини впевненість у своїх силах перемогти свої страхи.
  • Організувати ігрову діяльність, у якій можна моделювати страхи і тренуватися в їх подоланні.
  • Активізувати ті ресурси, які необхідні дитині для успішного подолання своїх страхів.
  • Допомогти батькам знайти психологічно правильні способи реагування на страхи своєї дитини.

 

НЕПРАВДИВІСТЬ

Дитячу брехню батьки часто сприймають як катастрофу, як прояв найгірших рис характеру: хитрості, підступності, боягузтва.

«Чому вона бреше, дивуються батьки? – Адже ми її навіть не караємо!» Проте запитання доцільніше ставити інакше: не «чому вона бреше?», а «що їй заважає зізнатися?» Це може бути страх упасти у власних очах («Я? – хороша, я не могла цього зробити»); страх втратити любов батьків («Мама любить мене добру, а тепер виявилося, що я погана!»); страх протистояти дорослим («Я не хочу це робити, але ж я не можу відмовити старшим – легше збрехати, що вже зробила») тощо.

Як правило, дитина не усвідомлює цих причин, тому запитувати в неї «Чому ти збрехала?» – не варто. Необхідно самим визначити обмеження дитини і допомогти їй їх подолати.

Чим можуть допомогти батьки

  1. Не провокуйте брехливість дитини в тих ситуаціях, де, як Ви знаєте, їй важко зізнатись. Коли Ви заганяєте її в пастку запитанням: «Ти знову брав плеєр?!», – то дитина не може втриматися від брехні: «Ні! Не брав!» А далі вже можна лише наполягати на своєму.
  2. Замість того, щоб «відчувати брехню», необхідно «повправлятися в умінні правдиво зізнаватися». Виберіть ситуацію, де дитина відчує провину, створіть сприятливу атмосферу, допоможіть їй знайти слова для визнання провини: «Я сама не знаю, як це сталося. Мені дуже шкода. Я не хотіла тебе засмутити...» тощо.
  3. Забезпечте приємне емоційне підкріплення перемоги дитини над собою. Якщо вона відчує, що визнавати свої помилки не страшно, а навіть приємно, вона легше піде на це наступного разу.
  4. Не сподівайтесь, що після визнання своїх помилок дитина їх не повторюватиме. Неслухняність – це вже інша проблема виховання.

Чим може допомогти психолог

  • Визначити, яких саме психологічних ресурсів не вистачає дитині, щоб наважитися говорити правду.
  • В ігровій формі допомогти дитині подолати свої обмеження.
  • Відпрацювати в ігрових ситуаціях необхідну для Вашої дитини форму визнання своїх помилок.

 

НЕСЛУХНЯНІСТЬ

Неслухняність є однією з найбільших проблем виховання. Коли дитина не слухається, батьки відчувають свою безпорадність, безсилля, страх, сприймають неслухняність як прояв нелюбові чи неповаги до себе.

Насправді неслухняна дитина може дуже любити й поважати своїх батьків. Просто вона відчуває в собі силу відстоювати свої бажання, або потребу перевірити любов батьків («Поступаються – отже, люблять»), або прагнення в такий спосіб виявити свою образу («Ти не хочеш для мене, а я не буду для тебе»). Отже, в основі неслухняності дитини можуть лежати певні проблеми в стосунках, проте надмірно слухняна дитина завжди нездорова. Вона невпевнена в собі, несамостійна, тривожна.

Чим можуть допомогти батьки

  1. Спробуйте зрозуміти, що лежить в основі пручань дитини.
  2. Коли наполягаєте на своєму, намагайтеся не позбавляти дитину своєї любові, не принижувати її гідності («Я б із задоволенням тобі дозволила, але, на жаль, не можу...»)
  3. Якщо дитина не виконує ваших вимог – скоротіть їхню кількість спочатку до 3–4-х основних, інакше на все може просто не вистачити уваги.
  4. Для того, щоб дитина навчилася виконувати Ваші вимоги, краще застосовувати заохочення, ніж покарання. Негативне підкріплення може сформувати лише відразу до відповідної діяльності, позбавити бажання виконувати вказівки дорослих.

Чим може допомогти психолог

  • Через ігрові ситуації визначити особистісні причини неслухняності дитини.
  • Допомогти дитині проявити й відпрацювати свої психологічні проблеми на ігровому матеріалі.
  • Знайти можливості оптимізації взаємодії батьків та дітей.
  • В ігровій формі тренувати дітей розуміти себе і своїх близьких. 

 

ГІПЕРАКТИВНІСТЬ

Непосидюща дитина – це не просто постійний галас і метушня в домі, це й постійний страх за її життя і здоров'я. Немає такої щілини чи отвору, куди вона не сунула б носа чи пальця, немає заборон, яких вона не порушувала б.

Причиною такої нестриманості, як правило, є тимчасове переважання сили збудження нервової системи над силою гальмування. Цей дисбаланс компенсується у 10–14-річному віці, коли дитина вже здатна контролювати себе. Проте якщо дитину переконати в тому, що вона неслухняна, некерована, неуважна, байдужа до інших, тоді вона не стане використовувати цю здатність, бо не віритиме у свої сили. Отже, головне завдання батьків гіперактивної дитини – не нав'язати їй негативне ставлення до себе та світу.

Чим можуть допомогти батьки

  1. Не варто сподіватися, що бурхлива фізична активність вивільнить енергію малюка. Навпаки, коли він перевтомлений, він стає перезбудженим і ще менш керованим. Тому краще уникати ситуацій, що перезбуджують дитину, а її енергію варто спрямовувати в необхідне русло.
  2. Намагайтеся зайняти дитину тим, що її цікавить. Поки вона захоплена улюбленими справами, ризик, що в неї виникнуть небажані імпульси, – мінімальний.
  3. Спробуйте запобігати порушенню Ваших вимог, бо дотриматися їх вона ще не здатна, а чим більшим буде досвід «неслухняності», тим глибшим стане переконаність дитини в тому, що вона погана.
  4. Для того, щоб зупинити енергійну дитину, доцільно переключити її увагу на щось емоційно значуще для неї: «Ой, дивись!», «Я згадала!»

Чим може допомогти психолог

  • Основні завдання психологічної корекції:
  • Визначити уявлення дитини про себе і допомогти їй позбутися негативних переконань щодо власної неспроможності.
  • Засобами гри створити позитивну мотивацію до розвитку вміння контролювати свої слова та дії.
  • Тренувати в ігрових вправах довільну увагу дитини.
  • Підібрати разом з батьками ефективні способи взаємодії з гіпер- активною дитиною.

 

ЖАДІБНІСТЬ

Навіть дошкільники добре знають, що бути жадібним – це погано, вони засуджують жадібність у інших, але багатьом дітям буває важко поділитися своїми іграшками чи ласощами з кимось.

Причиною жадібності дітей третього року життя є особливості їхнього вікового самоусвідомлення: дитина починає відокремлюватися від навколишнього світу разом зі своїми особистими речами. Тому для неї «моя чашка», «мій стілець», «мій ведмедик» – це частинка її Я, яке вона прагне захистити й утримати.

Якщо період самоусвідомлення пройшов неблагополучно, більш дорослі діти продовжують виявляти жадібність як незрілу форму відстоювання своїх меж або як негативне ставлення до необхідності чимось із кимось ділитися. У таких дітей ситуації, у яких від них чекають прояву «доброти», викликають тривогу або гнів.

Чим можуть допомогти батьки

  1. Замість того, щоб просити дитину чимось із Вами поділитися — діліться з нею самі, але демонструйте, як Вам це приємно. Ви зможете навіяти дитині відчуття того, що це досить приємний процес.
  2. Уникайте деякий час тих ситуацій, у яких дитина може проде­монструвати свою жадібність. Адже частий прояв негативних форм поведінки закріплює не тільки небажані звички, а й неприємне уяв­лення про себе.
  3. Частіше розповідайте дитині про те, яка вона хороша, що вміє робити, цікавтесь її вподобаннями. Це допоможе їй стати спокійні­шою та впевненішою в собі.

Чим може допомогти психолог

  • Визначити, які психологічні проблеми дитини спричиняють її жадібність.
  • Допомогти дитині подолати ці проблеми шляхом усвідомлення своїх почуттів, розкриття своїх можливостей, підвищення впевненості у своїх силах.
  • У спеціальних ігрових ситуаціях повправлятися з дитиною в про­явах щедрості, дати відчути радість і гордість за себе.
  • Сформувати впевненість дитини в тому, що вона добра, вміє і хоче допомагати іншим, може поділитися з тими, кого любить.
  • Разом із батьками розробити подальші заходи з формування по­зитивного ставлення дитини до себе та оточення.

 

НАДМІРНА ВРАЗЛИВІСТЬ

Надмірна вразливість, плаксивість чи спалахи гніву, перепади настрою, неспокійний сон, проблеми травлення, частий головний біль – усе це ознаки нервового виснаження дитини.

Причиною психоемоційного виснаження може бути якась неприємна подія в житті дитини, яка й досі її непокоїть, або хронічне незадо­волення собою – переживання своєї неспроможності бути такою як «треба».

Чим можуть допомогти батьки

  1. Проаналізуйте, коли виникли перші ознаки нервовості, і прига­дайте, що цьому передувало.
  2. Допоможіть дитині усвідомити, що її непокоїть, і змінити своє ставлення до цієї проблеми.
  3. Відвести більше часу в режимі дня на ті заняття, у яких дитина почувається спокійно і впевнено. Це дасть їй змогу відновити віру у свої сили.
  4. Не перевантажуйте дитину такими заняттями, які викликають сильні емоції – позитивні чи негативні: змаганнями, випробування­ми, емоційно насиченими видовищами. Тимчасове дотримання такої «емоційної дієти» дасть змогу знервованій дитині відновити душевну рівновагу, нормалізувати сон, набратися сил.

Чим може допомогти психолог

  • У процесі психологічного аналізу гри дитини можна визначити основні зони її емоційного напруження: чого вона боїться, чого уникає.
  • Створити ігрові умови для того, щоб дитина сама усвідомила й висловила свої переживання.
  • Якщо причиною негативного емоційного стану стала якась психотравмуюча ситуація, її необхідно поступово відтворити і зно­ву пережити, але із залученням усіх необхідних психологічних ре­сурсів.
  • Якщо причиною нервового виснаження дитини є її почуття невід­повідності «ідеалу», то психологічна допомога включатиме формуван­ня впевненості у своїх можливостях і вміння спокійно сприймати.
  • Для кожної дитини буде підібрано індивідуально-оптимальний спосіб психоемоційної розрядки, опанувавши який, вона зможе само­стійно знімати надмірне психологічне напруження в разі необхідності.

ВПЕРТІСТЬ

Впертість є виявом наполегливості, але якщо дитина дуже часто вступає в сутички або надто самовіддано відстоює своє, ця риса стає проблемою у спілкуванні.

Причиною надмірної впертості є неможливість сприйняти чужу позицію, не втративши своєї. Це схоже на поведінку двох баранів, що зустрілися на містку: поступитися для них – означає впасти у прірву. А оскільки кожна здорова і сильна істота прагне вижити, то вони докладають усіх зусиль, щоб перемогти.

Чим можуть допомогти батьки

  1. Щоразу, коли виникають протиріччя, не висловлюйте своєї позиції, доки не покажете дитині, що розділяєте її думку: «Ти не хочеш зараз одягати капці, тому що в них незручно бігати». Але спробуйте у свою фразу вкласти повагу і зацікавленість, а не іронію чи осуд.
  2. І тільки тоді, коли дитина відчує, що ви її зрозуміли й не засу­джуєте, переходьте до викладу своєї позиції: «Я згодна, що босоніж приємніше, і я із задоволенням дозволила б тобі, якби не була холодною підлога. Але я не можу цього зробити, бо хвилююся за твоє здоров'я. Що нам робити?»
  3. Що б вам не відповіла дитина – не суперечте їй, поки не сформулюєте її думку й не отримаєте підтвердження, що ви її правильно зрозуміли. Отже, перед кожним своїм висловлюванням спочатку з повагою і зацікавленістю відтворюйте її позицію.
  4. Можливо, вам вдасться знайти компроміс (наприклад, вовняні шкарпетки), а можливо, й ні. Але своїм ставленням до розбіжностей у поглядах ви зможете навчити дитину прислухатися до чужої думки, не втрачаючи, водночас, своєї. Це допоможе дитині не сприймати розбіжностей своїх позицій з позиціями інших як загрозу своєму виживанню.

Чим може допомогти психолог

  • Визначити у спеціально створених ігрових ситуаціях, що саме змушує дитину надто наполегливо відстоювати свою позицію.
  • У процесі ігрової взаємодії з дитиною допомогти їй розірвати умовний зв'язок: «Я не згодна, отже я вступаю в суперечку». Зорієнтувати її на те, що не погоджуватися – це нормально, а сперечатися – не обов'язково.
  • У змодельованих у грі типових життєвих ситуаціях потренувати дитину застосовувати різноманітні способи розв'язування непорозумінь між персонажами, яких грає сама дитина.
  • Через винагороди й заохочення закріпити сприятливіші способи дискутування, які мають замінити собою звичні для дитини форми пручання чи змагання.

 

Література: Осадько О. Ю. Технології психологічного консультування. – К.: Ред. загальнопед. газ., 2005. – 128 с.